ЧИТАННЯ З ІСТОРІЇ

  з книги Ж.-Б. Таверньє, Шість подорожей у Персію. (книга I, розд. X)  Les six voyages de Jean-Baptiste Tavernier: Ecuyer, Baron d'Aubonne, qu'il a fait en Turquie, en Perse et aux Indes, pendant quarante ans. Париж, 1713 Ті, хто подорожує країнами Леванту в караванах або окремо, зазвичай роблять денний перехід без перерв. Але ці переходи ніколи не бувають однакової тривалості,  буває, що йдуть шість, десять, а іноді і дванадцять годин, в залежності від можливості знайти воду, яка в цих краях є не всюди. В будь якому разі караван йде здебільшого вночі. Влітку - для того, щоб рятуватись від спеки, а в іншу пору року для того, щоб встигнути дістатися місця стоянки завидна. Бо якщо стати табором проти ночі, то сутінки не дадуть змоги вправно влаштуватись: ставити шатри, порати коней, готувати їжу і забезпечувати все необхідне для таборування. Це правда, що посеред зими, в снігах табір знімають завжди через дві чи три години після півночі, а то й чекають до світанку. Але влітку, д

з книги Ж.-Б. Таверньє, Шість подорожей у Персію. (книга I, розд. X)  Les six voyages de Jean-Baptiste Tavernier: Ecuyer, Baron d'Aubonne, qu'il a fait en Turquie, en Perse et aux Indes, pendant quarante ans. Париж, 1713      Караван-сараї Леванта це те саме, що наші постоялі двори, проте є одна дуже велика різниця: вони аж ніяк не мають ні такої зручності, ні такої чистоти, як у нас. Їх будуть квадратними в плані, що трохи нагадує клуатри монастирів, і майже завжди в один поверх, рідко коли в два. Великі ворота ведуть в двір, а посередині кожної з трьох сторін, прямо навпроти, справа і зліва, влаштовано велику залу чи кімнату для найбільш знатних гостей, яким трапиться тут проїжджати. По боках від цих зал є кімнати поменше, де кожний може влаштуватись осібно. Ці помешкання влаштовано дещо піднятими, немовби на парапеті висотою два чи три фути, який тягнеться вздовж всього двору, а ззаду з ними межують стайні, де частіше за все нічим не гірше, ніж у самих кімнатах. Є такі, хто

  Витяг з листа написаного офіцером литовської армії з нижнього міста Могильова 19 лютого 1655 року. Extrait d'une lettre écrite par un officier de l'armée de Lithuanie, logée dans la ville de Mohilow, le 19 février 1655 Не зважаючи на сувору пору року Король польський знайшов доречним вивести військо в поле аби відвоювати декілька втрачених міст по Дніпру і Двині, віддав відповідний наказ князю Радзивілу, великому гетьману Литовському, який, виконуючи наказ, став зі своїм корпусом в 15 тисяч чоловік перед Новим Биховом - містом на Дніпрі, зайнятим Золотаренком, свояком Хмельницького, тим, що представляв його, коли трактували про піддання московитам; Цей ватажок мав із собою  6 полків піхоти, всього 5 тисяч чоловік, не рахуючи жителів цього міста, яке розташоване на березі річки і має укріплення з 7 бастіонів, великих і малих. Та ж сторона, що виходить до річки, укріплена лише частоколом з дубових колод із земляним парапетом з внутрішньої сторони. Саме тут вирішили штурмувати м

З щорічних листів ієзуїтів ( Annuae litterae Societatis Iesu ) від 1583 р.  Зі звіту про події року в вільненськім колегіумі Місіонерство в Жмудcькій землі В жмудській землі багато жителів є схильними до забобонів і марновірства. Селяни вклоняються духу, якого вони називають Дімстіпан, а ми могли б назвати його духом диму чи вогнища. Cуcіди приносять йому в жертву півнів. Потім кожна сім'я обідає у себе окремо, хто чим може. З обіда щось лишають на наступний день для обряду. А воду, якою миють в цей день посуд, виливають у вогонь. За померлими кожний за своїм достатком справляють щорічно справляють поминки таким чином: виливають воду під стіл, встановлюють ложки в тарілки, і при запалених свічках ворожбит звертається до померлих; в цей день не лягають спати, доки цей обряд не буде виконано. Невеличкі шматки їжі при цьому розкидують по долівці. Або ще ось які дурниці: на день П'ятдесятниці кожна з сімей приносить якусь частину зерна, з якого вони разом варять питво. Потім ріжуть

 До головних, не рахуючи Перекопу, фортець цієї країни, а саме Козлова і особливо Балаклави і Кафи, можна дістатись по морю. В Балаклаві (де колись начебто був стародавній Калус) є стоянка турецьких кораблів, доволі зручна і безпечна, бо довгі гірські хребти утворюють тут затишну бухту. Кафа є столицею провінції (санджаку), де сидить їх губернатор. В давнину Кафа називалась Феодосією. Потім тут жили генуезські торговці, а в 1475 році внаслідок нещасливої для них війни з Татарами і Турками місто визнало зверхність магометанського володаря, як зазначає про це в своїй хроніці Льовенклау. Зараз він населений турецькими, але також і багатьма християнськими, грецькими, вірменськими купцями, які скуповують у татар полоняників і відправляють їх до Константинополя, Трапезунда, Синопа, та в інші різні міста, розташовані по всьому узбережжі Чорного моря. Справедливо було б назвати це справжнім ринком работорговлі. Соромлячи нашу релігію незліченна кількість християн служить на турецьких галерах,