Про караван-сараї і порядки в караванах. ч. II

 

з книги Ж.-Б. Таверньє, Шість подорожей у Персію. (книга I, розд. X) 

Les six voyages de Jean-Baptiste Tavernier: Ecuyer, Baron d'Aubonne, qu'il a fait en Turquie, en Perse et aux Indes, pendant quarante ans. Париж, 1713

Ті, хто подорожує країнами Леванту в караванах або окремо, зазвичай роблять денний перехід без перерв. Але ці переходи ніколи не бувають однакової тривалості,  буває, що йдуть шість, десять, а іноді і дванадцять годин, в залежності від можливості знайти воду, яка в цих краях є не всюди. В будь якому разі караван йде здебільшого вночі. Влітку - для того, щоб рятуватись від спеки, а в іншу пору року для того, щоб встигнути дістатися місця стоянки завидна. Бо якщо стати табором проти ночі, то сутінки не дадуть змоги вправно влаштуватись: ставити шатри, порати коней, готувати їжу і забезпечувати все необхідне для таборування. Це правда, що посеред зими, в снігах табір знімають завжди через дві чи три години після півночі, а то й чекають до світанку. Але влітку, дивлячись по тому, який має бути перехід, вирушають опівночі, або за годину після заходу сонця. В мою останню подорож, коли ми вирушили із Смирни, наш караван складався з шестисот верблюдів і стількох же вершників. А бувають навіть і численніші каравани; а як верблюди завжди йдуть лише низкою, про що йтиметься далі, то караван схожий на армію і чи йде він, чи таборує - завжди займає дуже багато місця. З того, що переходи в Азії робляться саме так, вночі, можна зробити висновок, що повітря тут є вповні здоровим. І дійсно, подорожуючі, які майже завжди сплять під відкритим небом на простеленій на землі ковдрі, не відчувають від цього жодних незручностей.

Ті верблюди, що йдуть у Персію північними краями Туреччини, завжди пересуваються низками по сім голів. Одного з одним їх зв'язують мотузкою товщиною з мизинець і довжиною в сажень. Мотузка ця прив'язана одним кінцем до задньої частини сідла першого верблюда, а другим, через особливий вовняний шнурок, до кільця, просунутого через ніздрі верблюда, що йде позаду. Ці вовняні шнурки, які погоничі так люблять виробляти на ходу, дуже легко рвуться і зроблені такими навмисно, щоби якби передній верблюд спотикнувся або впав в якусь канаву, то задній від цього не постраждав би, бо мотузка б розірвалася і вивільнила його, а не потягла слідом за тим, що впав чи спотикнувся, і не вирвала б йому шмат плоті з носа. Аби погонич, якй веде валку з семи верблюдів за мотузку, яка перекинута через його плече, знав, що усі верблюди йдуть за ним, останньому верблюду вішають на шию дзвінок. Якщо він раптом не чує більше дзвону, то це означає, що один з вовняних шнурків розірвався і усю валку слід зупинити. Провізію зазвичай в'ючать на сьомого верблюда. Слід зауважити, що купцю, який має у каравані шість верблюдів з вантажем, дають сьомого для перевезення власних речей і посуду; той, хто вантажить лише три - має для своїх речей лише половину того, що бере один верблюд. Тому, хто вантажить товаром дев'ять, або дванадцять верблюдів, безкоштовні місця для власних речей і провізії додаються по пропорції. Кожний купець і його слуги під час перходу тримаються поблизу верблюдів, які везуть їхній товар, особливо вночі, бо буває, що вправні злодії підкрадаються і перерізають мотузки, що тримають першого і останнього верблюда, і тихо уводять решту валки, бо верблюди, не маючи копит і підков, ходять дуже тихо. Зазвичай під час переходу купці зі слугами і погоничі розважають себе або палінням тютюну, або співами, або якось ще, але вже за годину або дві до світанку, коли втома і сон починають перемагати, усі звуки затихають і караван рухається у повній тиші. Випадки, коли хтось засинає і падає з коня - не рідкість. Але частіше за все, коли караван йде у місцях, в яких можна не опасатися розбійників, купці збираються компанією, вирушають далеко уперед, обирають зручне місце неподалік шляху і лягають спати. Дехто возить із собою на сідлі невеличку подушку, яку кладе собі під голову, а дехто вдовольняється простим каменем. Кожен поки спить тримає у руці повід свого коня і спочивають вони так до приходу каравана, а коли той проходить, то ті з погоничів, що йдуть останніми, будять їх.

    Караван таборує у місцях, які відомі як підходящі для цього, головним чином через свою близкість до води. Як сонце заходить, чауси (Chaoux), бідняки турецької або вірменської нації стають навколо табору сторожити його і усі товари. Вони ходять скрізь і голосно перегукуються один з одним арабською або вірменською мовами: "Бог є один і він є милостивий!", а час від часу на додачу до цього кричать: "Стережися!". Коли вони бачать, що наближається час каравану вирушати далі, вони дають знати про це караван-бачі і він наказує їм кричати, що пора сідлате коней, а за півгодини й нав'ючувати верблюдів. Дуже дивно споглядати як вже за мить після другого крику цих чаусів караван повністю зібраний вирушає в путь у цілковитій тиші. Кожен з вечора намагається бути якомога більш готовим вирушити, бо зостатися позаду каравану було б аж надто небезпечно, особливо у краях, куди часто навідуються розбійники. Плата цим чаусам за шлях від Смирни до Ерівана - чверть піастра з баула.